Проект РОСІЯ – перші враження

Від народження навіть на думку не спадало, що колись серйозно буду читати книжку з такою амбітною назвою – “Проект Россия”. Ну, не цікавить мене їхня шовіністична маячня на тему “как абустроіть расїю”. І ще й так, щоби всі навколишні народи відчули “добробут” у їхньому розумінні. Ординська ментальність не дозволяє їм навіть думати про добробут власного народу і навести елементарний лад у власній хаті – все зазіхають за паркан: як би то чужим поживитися, сусідові чергову пакість зробити. Ще й подати це так, наче б то вони й ні до чого не причетні – це всі навколо країни такі агресивні, влаштовують змови проти Росії, тільки їм і сниться, якби загарбати занедбані неокраї простори сучасних володінь Орди (язик не повертається назвати їх російською землею – кров численних поневолених та асимільованих народів і сьогодні промовляє до сумління всіх тверезомислячих людей). Майбутнє Росії їхні “інтелектуали” малюють в своїй уяві лише на такому рівні – солдати миють свої чоботи в Індійському океані і танком танком проїжджаються по Єлисейських полях. Уявити в інакшому світлі своє майбутнє якось не виходить, не можуть сягнути думкою за межі таких проектів у вигляді планів організації чергових набігів дикої орди на сусідні землі .

І коли мені мій добрий знайомий порадив прочитати книгу “Проект Россия”, я сприйняв це з деякою долею скептицизму, але довіряючи його поглядам я вирішив ознайомитися з цим явищем. Як виявилося – ця книга стала справді неординарною подією в середовищі російського істеблішменту. Насамперед, своєю загадковою появою і таємничим авторством. Перший наклад книги вийшов у 2005 році самвидавом без зазначення вихідних даних та авторів. Причому, в магазини вона не потрапила – її розіслали всім вищим чиновникам та відомим громадським діячам Росії. Через деякий час аналітики адміністрації Путіна рекомендували всім чиновникам ознайомитися з нею. Цікаво, що за змістом автор різко критикує демократичний державний устрій. Ці факти й послужили приводом припустити, що у книзі викладений путінський проект майбутнього Росії. Але дискусії на тему: а хто автор? – не вщухали. Журналісти перебрали всіх талановитих публіцистів, які би спромоглися написати таку працю, але марно – всі вони офіційно від авторства відмовилися. У 2006 році одне російське видавництво наважилося опублікувати офіційне видання – наклад розійшовся за 3 дні. У 2007 році несподівано з’явився другий том книги “Проект Росія”. Через два роки у розпал економічної кризи виходить третій том праці, який опублікували рекордним навіть для часів розквіту книгодрукування накладом у 1млн. примірників. Ще через 2 роки у 2011 році виходить четвертий том.
Що ж спричинило такий незвичайний ажіотаж навколо цієї праці? Власне, неординарний погляд автора на багато чинників державотворення. Треба сказати, що і тут не вдалося автору позбутися нав’язливої думки про ілюзорних ворогів, які намагаються будь-що захопити Росію. Правда, дію цих “ворогів” він вбачає не у військовій загрозі, а у духовній площині шляхом нав’язування чужих моральних цінностей. Автору би заглянути у темне минуле своєї держави, яке аж ніяк не виблискує моральними чеснотами чи хоча би гідністю, але шукати винних десь за океаном завжди простіше. Але попри деяку притаманну російським авторам претензійність, книга справді заслуговує на увагу. Хоча б через відсутність агресивного і надмірного тону, а також нестандартністю постановки численних проблем сьогодення та шляхів їхнього вирішення.
Попри величезний ажіотаж, що викликала ця книга у Росії, в Україні вона чомусь пройшла непоміченою, не знайшла жодного достойного відгуку ні серед журналістів, ні в середовищі вчених-інтелектуалів. Хоча випадково знайшовся один сайт якогось невігласа-шовініста, що прикривається “проектом рассія в Україні” для пропаганди своїх “сумазбродних” ідей, хоча зрозуміло, що він не читав цих книг, або просто не зрозумів їх через ницість своїх думок.
Автором піддаються гострій критиці владні структури Росії, їхній інтелектуальний рівень (все сказане у книзі цілковито стосується і України, на жаль), демократична ідеологія та ліберальні цінності, жадоба до накопичення матеріальних благ подається як інфантильність нерозвинутих дядечок, які з цією метою і прагнуть до керма державної влади. Масштаб мислення особи – один з головних критеріїв допуску людини до структур державної влади і ресурсів. Ви думаєте, що людина з широким масштабом мислення пройде до вищих ешелонів влади? Очевидно, так мало би бути. Але демократичний механізм виборів за законами інформаційної війни відбирає лише людей нікчемного мислення, які приходять до влади заради отримання нових іграшок: шикарних особняків, престижних авто, яхт тощо. Їхній масштаб мислення не дозволяє дбати про лікаря, вчителя, вченого. Інтелігенція виявляється зайвою на демократично-ліберальному святі життя. Зато на перше місце виходять митники, даїшники і тому подібна мелюзга, які й забезпечують сите і безпечне життя інфантильним дядечкам, що дорвалися до державного ресурсу.
Критику демократичного устрою чимало читачів сприйняли як підготовку путінської адміністрації до запровадження в Росії монархії. Все ж нам видається, що такий висновок характерний для політично заангажованих людей з обмеженим світоглядом, які всюди у всьому вбачають всюдисущу путінську руку. Невже справді так залякали людей у Росії?
Попри широко розповсюджені натяки на кремлівські коріння цієї книги, нам вона видається творінням не політичного, а світоглядного характеру, написана не на ідеологічне замовлення якоїсь політичної сили, а на потребу задовольнити духовний голод у російському інтелектуальному середовищі як крик душі самотнього патріота-аналітика. Саме у такому ракурсі слід сприймати цю працю, і з цієї позиції її можна спроектувати на потреби української держави, які дуже і дуже за багатьма чинниками нагадують ситуацію у Росії.
Вперше мені потрапила до рук праця публіцистичного характеру, яка читається так легко і захопливо, як пригодницький роман. Свіжі думки автора справді впорядковують і розширюють світогляд, яскравими образами і описом проблеми створюється неабияка напруга, яка проте не заводить читача у безвихідь, а після кульмінації пропонується несподіване вирішення проблеми.
Думаю, що ця книга знайде достойне місце і в українського читача.

Ігор Ткач